Мовна політика в державі та її законодавчі засади

Рефераты, курсовые, дипломные, контрольные (предпросмотр)

Тип: Контрольная работа. Файл: Word (.doc) в архиве zip. Язык: Украинский. Категория: Госуправление, госслужба, Политология
Адрес этого реферата http://referat.repetitor.ua/?essayId=6607 или
Загрузить
В режиме предпросмотра не отображаются таблицы, графики и иллюстрации. Для получения полной версии нажмите кнопку «Загрузить». Рефераты, контрольные, дипломные, курсовые работы предоставляются в ознакомительных целях, не для плагиата.
Страница 1 из 5 [Всего 5 записей]1 2 3 4 5 »

Поняття "мовна політика" зазвичай зводять до кількох питань, як-от офіційної чи державної мови (для світової практики ці два поняття цілком тотожні), мови шкільництва, мовних прав національних меншин. Останні десятиліття додали до названих вище ще низку проблем - мову засобів масової інформації та реклами, мовні стандарти не тільки офіційної, а й науково-технологічної інформації тощо.

В цілому ж у найбільш загальному вигляді можемо дати таке визначення мовної політики:

Мовна політика - це комплекс цілей та принципів, що визначають регулювання мовних практик у різних сферах життя держави й суспільства, а також сукупність правових, адміністративних та господарчих механізмів, через які здійснюється згадане регулювання.

Які цілі ставляться зазвичай перед мовною політикою?

Історично найранішим було, вочевидь, прагнення влади до забезпечення суспільної однорідності: мовна політика виступала як інструмент централізації, боротьби з "місцевим сепаратизмом", - як-от у Франції, починаючи ще з кінця 18-го сторіччя, у бісмарківській Німеччині, та й у царській, а згодом і радянській Росії, починаючи ще з перших заборон Петра І на друк української книги, і закінчуючи жорстокою кампанією за "покращання вивчення російської мови" наприкінці 70-х - наприкінці 80-х років 20 сторіччя.

Натомість у багатонаціональних демократичних державах мовна політика стала засобом правового забезпечення безконфліктного існування різномовних спільнот (як-от у сучасних Швейцарії, Канаді, Бельгії), а в державах із значними етнічними меншинами - засобом забезпечення культурних прав цих меншин (як-от політика "багатокультурності" в тій-таки Канаді, чи політика, скерована на емансипацію іспаномовного населення в більшості штатів півдня США).

У XX столітті особливої актуальності набуло використання мовної політики як інструмента культурної та ідеологічної деколонізації в країнах, які здобули державну незалежність. За найхарактерніший приклад може правити Алжир, де протягом першої половини шістдесятих було відроджено коранічну арабську як мову офіційного життя та повсякденного спілкування (до того освічені верстви спілкувалися французькою, а серед простолюду побутували місцеві арабсько-берберські "мішанки").

Немалого успіху в відродженні власних мов здобули й держави Балтії. Щоправда, там і за радянської доби ніколи не вдавалося русифікувати власне естонців, латишів, чи литовців. Але серед так званого "російськомовного населення" (переважно росіян, а також білорусів та українців, яких масово привозили для роботи на великих підприємствах) рівень володіння місцевими мовами був практично нульовий, що ділило суспільство на дві практично не пов'язані одна з одною спільноти. Сьогодні ж, коли володіння державною мовою є необхідною умовою одержання громадянства та кар'єри, так звані "російськомовні" масово й небезуспішно оволодівають не лише литовською і латиською, але й дуже непростою для іноземців естонською.

Останнім часом у деяких країнах, у тому числі й таких мовно однорідних та від незапам'ятних часів незалежних, як Франція, мовну політику стали використовувати як інструмент захисту від впливів глобалізації, конкретно - для боротьби з "американським культурним імперіалізмом". Відомо, що чинний французький закон про мову передбачає низку заходів проти англіцизмів (американізмів) у рекламі, в ефірі, проти засилля англомовної естради тощо. Аналогічна політика здійснюється в ряді балканських держав. Скажімо, маленька Словенія ухвалила нещодавно "Закон про мову" з огляду не лише на загрозу "американізації", а й "германізації".

У XX столітті мовна політика вийшла й на міжнародну арену. Скажімо, існує статус "світових мов" ООН (англійська, французька, іспанська, арабська, китайська, російська). Останнім часом до мовної політики долучилася й Рада Європи, що ухвалила 5 листопада 1992 року "Європейську Хартію про місцеві мови та мовні меншини". Основною ідеєю хартії є "необхідність рішучих дій у захисті місцевих мов і мов меншин". Хартію було ратифіковано Верховною Радою України 24 грудня 1999 року, - на жаль, у вигляді, який у майбутньому дасть змогу говорити не так про порятунок реліктових мов на кшталт караїмської чи кримчацької, як висувати чергові аргументи про "утиски" в Україні мови російської (про це я ще говоритиму згодом).

Підсумуємо цей короткий вступ запитанням: які ж з вищенаведених цілей мовної політики особливо актуальні для України? Як відповідає цим цілям реальна мовна політика держави? Які створено для цього законодавчі механізми? Які - тільки належиться створити?

Сучасна Україна є, за світовими стандартами, достатньо мононаціональною державою, де українці складають майже 3/4 всього населення. Проте наша держава залишається мовно, культурно й ідеологічно неоднорідною, у значній частині регіонів національна самосвідомість більшості громадян залишається невисокою. Чималі проблеми існують також у справі збереження й розвитку мов і культур етнічних меншин, таких, як кримськотатарська, гагаузька, караїмська та багато інших.

Очевидними, різноманітними й надто серйозними є наслідки, залишені багатовіковим перебуванням України в складі спершу Російської, а згодом радянської імперії. Назву тільки один промовистий приклад. За відсутності формальної дискримінації українців у колишньому СРСР за національною ознакою здійснювана русифікаційна мовна політика призводила до їх дискримінації реальної. Так, скажімо, в переддень здобуття незалежності, за даними міносвіти УРСР, українці складали лише 52 % від чисельності професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів республіки (при їхній питомій вазі в населенні 72 %), на той час як росіяни - 40 % (при питомій вазі в населенні 21 %). Так неможливість послуговуватися в вищій освіті рідною мовою призвела до цілком очевидного дискримінаційного щодо українців дисбалансу. Нація втрачала своє інтелектуальне майбутнє.

В цілому ж негативна спадщина колоніального періоду зводиться не лише до того, що значна частина українців досі вживає російську як мову повсякденного спілкування (причому в ряді важливих сфер, насамперед у бізнесі й мас-медіа, домінування російської є незаперечним). Ці наслідки виявляються ще й у тому, що ментально ці українці досі залишаються мешканцями колонії, й ладні судити про самих себе накинутими їм колись ззовні недолугими стереотипами. А відтак незалежність нашої держави з цього погляду ще аж ніяк не можна вважати гарантованою. Політики, що не стоять чітко на засадах української національної ідеї, за будь-якої зміни політичної коньюнктури здатні будуть торгувати цією незалежністю в ім'я власних корисливих інтересів, не дістаючи при цьому належного різкого опору в суспільстві.

Не обійшли Україну й глобалізаційні процеси, на вплив яких наше пострадянське суспільство часто виявляє дуже слабку відпорність. Скажімо, на ринку нашої масової молодіжної культури панівне становище досі посідає навіть не російськомовна, а англомовна продукція. Це також не сприяє формуванню цілісної системи національної культури як необхідної умови культурної самоідентифікації (й ширше - національної) українців.

Отже, від набуття Україною державної незалежності актуальним було використання правового інструмента державної мови для консолідації українського суспільства, зміцнення національної свідомості, культурної та ідеологічної деколонізації України.

Нижче розглянемо стан сучасного мовного законодавства України.

Чинна Конституція України (ст. 10) проголошує:

"Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом".

Статус української мови як державної після сторіч царських заборон, короткого періоду відродження в добу Визвольних змагань і так званої "українізації" та подальших десятиріч радянської русифікації було встановлено 27 жовтня 1989 року, коли Верховна Рада УРСР ухвалила Закон УРСР "Про зміни і доповнення до Конституції (Основного Закону) Української РСР", виклавши ст. 73 Конституції УРСР з редакції:

RSSСтраница 1 из 5 [Всего 5 записей]1 2 3 4 5 »





При любом использовании материалов сайта обязательна гиперссылка на сайт «Репетитор».
Разработка и Дизайн компании Awelan
bigmir)net TOP 100 Rambler's Top100